A A A K K K
людям із порушенням зору
Комунальний заклад "Публічна бібліотека Кам'янка-Бузької міської ради"
м. Кам'янка-Бузька

ШАНОВНИЙ РЕСПОНДЕНТЕ, ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ ЦЬОГО МАТЕРІАЛУ!

Дата: 21.04.2023 10:11
Кількість переглядів: 43

  Уже ні в кого не викликає сумніву сутність сучасної московитської агресії супроти України. Наш катарсис, наше прозріння має надто високу ціну, але й надто високу мету – Україна вільна, суверенна, соборна і єдина. Дійсність кличе до переосмислення усього попереднього «комуно-спадку». У тому числі щодо повернення історичних назв нашим містам і селам, що були змінені після російсько-радянських «визволень». Ця доля не оминула і Кам’янки Струмилової. Замість тривалих доказів попрошу одне: дочитайте, будь ласка, уважно і вдумливо главу із книги Віктора Романюка «Орда у храмі». – Стрий: Щедрик, 2003.-500с. А наприкінці читання – даймо собі відповідь на запитання: чи варто нам жити з таким «спадком»?

  "На початку минулого століття геніальний Іван Франко в одному з шедеврів філософської лірики — поемі «Мойсей» — з невимовною тугою і болем запитував:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом,

вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило сил твоїх безмірність?

  Історично склалося так, що постійною загрозою самому існуванню України, її культури і державності були московити. Ще у Київському літописі «Временник» (1093) зазначено: «Наш північний сусіда Суздальщина є далеко небезпечніший наш ворог, ніж половці».

   Особливо це ствердилось тоді, коли в 1169 р., з величезною ненавистю до своєї праматері, вояки Андрія Боголюбського напали на Київ, пограбували і перетворили його в руїну, а наслідком цього стало те, що столиця Київської Русі вже не змогла гідно протистояти татаро-монголам хана Батия. Ця подія фактично є датою народження «тисячолітнього російського райху» під назвою Російська імперія. Тут ми маємо унікальний випадок: мало в історії людства є держав, які з такою впертістю і наполегливістю загарбували терени сусідів. У XIII ст. Московська держава мала площу 216000 км2; у XVI ст. — 8 720 000 км2; у XVII ст. — 14 392 000 км2; у XVIII ст. — 17 080 000 км2; у XIX ст. — 22 000 000 км2; у XX ст. — 23 000 000 км2.

    До XX ст. імперія порівняно з Володимиро-Суздальським (Московським) князівством зросла у 106 разів (УРЕ, т. 10; Штепа, 1994). З 1228 по 1462 рр. (за 234 роки) Московія провела 160 загарбницьких воєн, а в період з 1492 по 1595 рр. вона воювала (за 103 роки) 50 років. За останні 200 років Росія воювала 128 років (22 війни).

    В історії України було два періоди, коли негативна роль північного сусіда була особливо згубною. Перший період — після 1654 р., коли, знесилена сторічними війнами з Польщею, Туреччиною, кримськими ханами, Україна підписала в Переяславі угоду з Московією про військову та дипломатичну допомогу в боротьбі проти спільних ворогів. Угода передбачала визнання державної самостійності України з власним урядом, гетьманом, військом, грошима, кордонами. Та угодою Московія знехтувала.

   Другий період — агресія більшовицької армії проти суверенної Української Народної Республіки у 1918 р., незалежність якої була визнана більшовицьким урядом на чолі з Леніним. Одночасно цей найбільший лицемір усіх часів і народів писав: «Потерять Украину — потерять голову». Не можна тут не згадати про репресії проти України до та після Другої світової війни.

   Далі подаємо хронологію духовного та фізичного нищення української нації з деякими коментарями та поясненнями.

1654. Переяславська угода з Московією. Прийняття протекції московського царя. Початок процесу «добровільно-примусового» приєднання українських земель до Московії.

1667. Андрусівська угода між Польщею (Річ Посполита) та Московією, згідно з якою Київ та землі Війська Запорозького переходили до Московії.

1686. Підпорядкування православної Київської метрополії Московському патріархатові.

Пряме знищення цивільних українців царським режимом почалось після повстання гетьмана Мазепи у 1708 р. і «обійшлося» жителям Батурина у 20 000 жертв — літніх людей, жінок, дітей, які були вирізані за наказом князя Меншикова.

1690. Собор православної церкви осудив «Кієвскіє новия кнігі» П. Могили, С. Полоцького, К. Ставровецького, І. Галятовського, А. Барановича, А. Радивиловського та інших, наклавши на них «проклятство та анафему».

1709. Полтавська битва. Зруйновано столицю Гетьманщини — м Батурин. Московські війська під командуванням кн. О. Меншикова вирізали мешканців столиці, переважно жінок і дітей. У травні Петро І видав постійно діючий Указ: страчувати на місці кожного схопленого запорожця. Початок руйнування Січі.

1720. Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати книги українською мовою. Тобто, окрім прямих репресій проти українського народу, чиниться шалений наступ на його культуру.

1722-1727. Перша Малоросійська колегія під керівництвом московського генерала Вєльямінова — орган російської адміністрації в Лівобережній Україні, створений Петром І для нагляду за гетьманською адміністрацією.

1729. Указ Петра І про переклад в Україні всіх державних постанов та розпоряджень з української на російську мову.

1734-1740. Російська імператриця Анна Іоанівна сформувала Правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського.

1763. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764. Скасування Катериною II гетьманства. Друга Малоросійська Колегія під керівництвом московського кн. Петра Рум'янцева (до 1781 р.)

1765. Ліквідація московською владою козацького устрою Слобожанщини.

1769. Указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських церковних книг.

1775. Повне зруйнування Запорозької Січі московськими військами під командуванням генерала П. Текелі, згідно з указом Катерини II. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1780-1781. Закріпачення українських селян на підросійських землях.

1783. Ліквідовано так звану автономну Гетьманщину.

1784. У Києво-Могилянській академії впроваджено російську мову викладання.

1786. Київський митрополит С. Мисливський наказав, щоб в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственным российскому наречию». Це було впроваджено й у школах України.

1811. Закриття одного з найстаріших у Європі навчальних закладів — Києво-Могилянської академії, більшість її викладачів та випускників було переведено до Санкт-Петербурга.

1839. Ліквідовано українську Греко-католицьку Церкву на українських землях у Російській імперії.

1847. Розгром Кирило-Мефодіївського братства — першої української громадської організації політичного спрямування в підросійській Україні. Репресовано генія українського народу Тараса Шевченка та інших активних членів цієї організації — М. Гулака, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша.

1862. Закриття українських безкоштовних недільних шкіл, які українська інтелігенція організовувала в Російській імперії.

1863. Опубліковано сумнозвісний Валуєвський циркуляр (Валуєв — царський міністр внутрішніх справ) про заборону видавати книги українською мовою.

1864. Прийнято статут про початкову школу, згідно з яким навчання дозволялося провадити лише російською мовою.

1876. Олександр II підписав так званий Емський указ. Відтепер в Російській імперії повністю заборонялося друкувати та видавати книжки українською мовою, ввозити українські книги з-за кордону, ставити українські п'єси в театрах та друкувати українські пісні.

1881. Заборонено викладати в народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою.

1881. Дозволено друкувати словники українською мовою, але російським правописом, а українські театральні вистави ставити «в завісімості от усмотрєнія висшіх мєстних властей в каждом отдельном случае».

1884. Закрито українські театри.

1888. Указом Олександра II заборонено вживати українську мову в офіційних установах і хрестити дітей українськими іменами.

1892. Заборонено перекладати твори іноземних авторів українською мовою.

1895. Заборонено видавати українські книги для дітей, «хотя бы по существу содержания и предоставлялись благонамеренными».

1897-1914. Боротьба української інтелігенції Галичини (під Австро- Угорщиною) за відкриття українського університету у Львові.

1903. Указом Сенату Російської імперії українська мовна, культурна й освітня діяльність оголошені шкідливими, бо «можуть викликати наслідки, що загрожують спокоєві та безпеці імперії».

1906. Закрито «Просвіту» в Одесі.

1907. Закрито «Просвіту» в Миколаєві.

1908. Сенат визнав культурно-просвітницьку діяльність в Україні «вредной, могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности в Российской империи».

1910. Уряд Столипіна своїм циркуляром зарахував український народ до «иноверцев» і заборонив будь-які українські організації. Столипін вважав, що історичним завданням російської державності є боротьба з рухом українців, що містить у собі ідею відродження України.

1910. Закрито «Просвіту» у Києві.

1911. Заборонено святкувати 50-літню річницю смерті Т. Шевченка. Сконфісковано повні видання Кобзаря. В Харкові не дозволено відчитів про Г. Сковороду, Марка Вовчка, В. Винниченка.

1911. Закрито «Просвіту» у Чернігові.

1914. Закрито «Просвіту» в Катеринославі (Дніпропетровськ).

1914. Указ Миколи II про заборону української преси.

1914. В окупованій російською армією Галичині та Буковині заборонено друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгромлено товариство «Просвіта», почалися гоніння на Українську Греко- Католицьку Церкву.

1914. На українських підросійських землях заборонено святкувати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1916. Закрито «Просвіту» в Кам'янець-Подільську.

1917. Початок громадянської війни в Україні.

1917. Ультиматум російсько-більшовицького Совнаркому (головою якого був Ленін) з вимогою пропустити через Україну більшовицькі війська. Оголошення війни Українській Народній Республіці.

Політичні репресії в Україні (20 — 80 рр.), вчинені прямими спадкоємцями російського царизму — більшовиками, жахають. Згідно з опублікованими даними (Женецький, Жила, 1993; Трембицький, 1994), в період між 1654 та 1914 рр., тобто за 260 років, загинуло 15 млн українців, а за 1914— 1946 рр. — тридцять млн. Масштаби нищення людей московським тоталітарним режимом вже давно привертали увагу дослідників, і пошуки достовірних матеріалів на цю тему тривають.

Тому наше повідомлення носить попередній характер.

І. Курганов (1986) називає цифру жертв — 110 млн громадян колишнього Союзу. Цими даними користувався у своїх публікаціях і Олександр Солженіцин. Глибокі дослідження на цю тему провели і українські автори (Носенко, 1986; Пилипенко, 1988 та ін.).

1917 Під Крутами (на Чернігівщині) російсько-більшовицькі війська під командуванням російського шовініста М. Муравйова по-звірячому розправились з 300 українськими «спартанцями» — київськими гімназистами та студентами, що стали на захист України.

1918-1919. Агресія проти демократично обраної народом Центральної Ради та ліквідація української державності в особі Української Народної Республіки.

1918. Більшовики захопили Київ і розстріляли близько 5 000 киян, в Одесі вони знищили 10 000 осіб.

1918-1920. Масові розстріли військовополонених (українських січових стрільців, польських воїнів, солдатів та офіцерів армій Денікіна та Врангеля).

1920-1921. Знищено 10 000 українських повстанців (полонених махновців та селян, які боролися з режимом Москви).

1920-1930. Переслідування за релігійні переконання і фізичне винищення православного духовенства та вірних інших конфесій.

1921 Під м. Базар (на Житомирщині) більшовики Г. Котовського розстріляли 359 українських вояків — учасників Другого зимового походу під проводом генерала Юрка Тютюнника.

1921-1924. На засланні загинуло 200 000 хуторян; близько 1 млн селян померло під час першого голоду в Україні.

1922 Російсько-більшовицька влада ліквідувала «Просвіту» на Кубані, в Зеленому Клині (Далекий Схід) та інших українських поселеннях в Росії.

1922. Підписання без будь-якого обговорення і згоди народу так званого союзного договору.

1923-1932. Проведено фізичне винищення ветеранів УНР та колишніх урядовців; усього загинуло майже 100 000 осіб, 200 000 осіб було вислано без права повертатися в Україну.

1927- 1928. Знищено 15 000 українських науковців та 35 000 вчителів.

1928- 1933. Насильницьке впровадження колективізації та цілковите розорення українського села.

1928- 1938. Масове і цілеспрямоване винищення пам'яток історії та культури України.

1929. Арешти визначних діячів української культури, науки та УАПЦ за їх приналежність до Спілки Визволення України (СВУ).

1929- 1938. Знищено (особливо за період єжовщини) 100 000 осіб професійної інтелігенції.

1930. Відбувся судовий процес над СВУ. На Соловки вислано 224 українських інтелігентів, які там і загинули.

1930. Ліквідовано УАПЦ та Всеукраїнську Православну Раду. Заарештовано митрополита М. Борецького та інших церковних діячів УАПЦ.

1930. У Харкові (тодішній столиці УРСР) відбувся судовий процес над 45-ма членами СВУ та Спілки Української Молоді.

1932 Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про припинення українізації».

1932-1933. Другий етноцидний голодомор в Україні, запланований і організований московськими комуно-шовіністами, — найстрашніший злочин більшовиків проти українського народу. «За цей період померло від 5 до 12 млн людей (за різними джерелами). Це, мабуть, єдиний у світі випадок штучного голокосту в мирний час. Особливо постраждали східні та південні степові райони України, які потім були заселені росіянами. Ця «міна уповільненої дії» відчувається в державі зараз».

1932 У січні секретарем ЦК КП(б)У і «комісаром» Москви в Україні призначено П. Постишева, якого Сталін люб'язно назвав «Главголодом» — за репресії проти українського селянства.

1933. Самогубство письменника М. Хвильового та державного діяча М. Скрипника на знак протесту проти погрому української культури.

1933. Телеграма Сталіна про припинення «українізації», у відповідь на яку запопадливий ЦК КП(б)У прийняв постанову, якою розпочато боротьбу з так званим новим національним ухилом в УРСР. З українського правопису вилучено літеру Ґ.

1934. За сфальсифікованим звинуваченням у причетності до вбивства С. Кірова засуджено до розстрілу велику групу видатних діячів української культури (К. Буревій, Г. Косинка, І. Крушельницький, Д. Фальківський та ін.)

1935. Постанова про розстріл дітей віком від 12 років (так званий закон про крадіжку 7 колосків).

1937. Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КП(б)У. Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.

1938. Постанова Ради Народних Комісарів та ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».

1938. Убивство керівника ОУН Є. Коновальця московсько-більшовицьким агентом НКВД П. Судоплатовим у Роттердамі.

1939. Перепис населення СРСР, згідно з яким на Кубані проживало лише 4% українців. За даними попереднього перепису населення (1926 р.) їх там було 61,5% !

1939. «Визволення» Західної України Червоною Армією, внаслідок якого західні українці поступово «звільнилися» від рідної мови, культури, традицій, церкви. У «визволеній» Галичині заборонено усі політичні партії та об'єднання, закрито всі українські часописи.

1939-1940. Більшовицький терор в Західній Україні. Так зване визволення «обійшлося» нашим краянам у 50 000 жертв, зокрема, патріотичної інтелігенції. За офіційними даними НКВД —НКГБ (Білас, 1944) тільки від грудня 1939 до листопада 1940 р. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано майже 1,2 млн осіб. За американськими джерелами (Грос, 1988) у 1939—1941 рр. вивезено 1 млн 250 тис. осіб. Згідно з документами Держархіву Російської Федерації (Білас, 1944) у 1929— 1941 рр. було репресовано 1 млн 40 тис. осіб. Особливо багато українців було знищено на початку війни. Так, на 5.07.1941 р. начальник тюремного управління НКВД УРСР Філіпов доповідав наркому Сергієнку, що у відповідності із наказами працівників НКГБ... у в'язницях Львівської області було розстріляно (без суду) 2 464 в'язні. У двох в'язницях Дрогобицької області, у містах Самборі і Стрию розстріляно 1 101 в'язня, у в'язницях Станіславської області розстріляно 1 000 в'язнів, у Луцьку — 2 000, у Ковелі — 194, у Дубно — 260, у Чорткові — 123, а у м. Умані — 767 в'язнів, у Перемишлянській в'язниці розстріляно 267 в'язнів (Білас, 1944). Як буде зазначено нижче, кати навіть «перевиконали» свій план.

1939-1941. У Західній Україні було заарештовано 60 тис. осіб, з них понад 50 тис. замордовано чи розстріляно. Можна стверджувати, що комуністи знищили тут більше людей, ніж німецькі фашисти. У 40-х роках комуністи масово винищували українців і в Східній Україні, проте це ще й досі як слід не досліджено. Відомі масові розстріли ув'язнених на початку війни у Вінниці, Умані, під Києвом — у Биківні, де, як відомо, поховано близько 20 тис. жертв.

1937. Узимку розпочалася масова депортація населення Галичини до Сибіру.

1938. В січні у Львові відбувся політичний судовий процес над 59 членами ОУН, серед яких були студенти університету, учні старших класів середніх шкіл.

1941-1945. На фронтах загинуло не менше 2 млн українців, страчено у німецькому полоні (а ті, що вижили, опинились в ГУЛАГу) 1,045 млн наших співвітчизників. Вважають, що на війні постраждав кожен п'ятий житель України. У цей же період внаслідок воєнних дій в селах та містах України загинуло 3 млн цивільних осіб.

1941-1942. Евакуйовано (переважно насильницьким шляхом) на Урал, у Сибір, Середню Азію та Казахстан близько 1,6 млн громадян України.

1941-1944. Пропало за невідомих обставин, в т. ч. в УПА, партизанських з'єднаннях, 1,5 млн осіб.

1944-1945 (на перше січня). За неповних шість місяців в Західній Україні було ліквідовано 124 336 осіб (Держархів Російської Федерації; І. Білас, 1944). Одночасно НКВД —НКГБ втратили 1 426 осіб.

1944 (лютий) — 1946 (січень). «Вбито 103 313 бійців УПА, всього репресовано 443 960 осіб (Акт передачі справ НКВД УРСР наркома В. Рясного наркому Т. Строкачу). При цьому не можна не згадати цілком таємний указ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. по НКВД СРСР та НКО СРСР про насильницьке вивезення всіх українців, які опинились під німецькою окупацією. Зайве говорити про те, що Україна вся була окупована, хоча радянська пропаганда твердила, що Червона Армія не віддасть нашу землю на поталу ворогам. За кілька днів до здачі Києва тут виступив командувач фронту Будьонний і заспокоїв киян, що місто ніколи не буде здане ворогові. Людожерний наказ підписали Берія і заступник наркома оборони СРСР Жуков. Мільйони українців у кривавих боях на полях Європи ще боролися з фашизмом, а в цей час московсько-більшовицька кліка збиралася виселити у Сибір їхніх стареньких батьків, їхніх дружин, сестер, неповнолітніх дітей.

1945. Ув'язнено українських греко-католицьких владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим.

1945- 2001. Проведення політики цілеспрямованого споювання українців, застосування антилюдських методів впливу на інакомислячих в психіатричних лікарнях, доведення народу до цілковитого зубожіння та духовної деградації.

1946. Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви — так званий Львівський Собор.

1946. Постанова Пленуму ЦК КП(б)У про «небезпеку українського націоналізму».

1946. Постановою Ради Міністрів УРСР затверджено новий (наближений до російського) український правопис.

1946. Насильницьким шляхом депортовано до Сибіру, зокрема з Західної України, 1 400 000 українців. Водночас у 1944— 1946 рр. 600 000 громадян України емігрували в західні країни.

1946. Третій голод в Україні. Особливо він лютував у Східній («колгоспній») Україні. Тисячі наших краян їхали на дахах вагонів по хліб у Західну Україну, яка в той час стікала кров'ю у боях з енкаведистською навалою, але допомагала «східнякам». Від голоду тоді загинуло близько мільйона людей.

1944- 1949. «Ждановщина» — шовіністична політика Москви, спрямована на ліквідацію здобутків української культури за останні 15 — 20 р.

1947. «Обрано» Першим секретарем ЦК КП(б)У Кагановича. Проведено «чистки» серед діячів української культури із звинуваченням їх у націоналізмі.

1949. XVI з'їзд КП(б)У прийняв рішення про чергову «чистку» серед членів партії, внаслідок якої у 1949—1952 рр. за український «націоналізм» з партії було виключено 22 175 її членів (3%).

Отже, за період 1918— 1950 рр. загалом постраждало 25 186 669 українців. В. Трембіцький підрахував (1944), що коли б не було зазначених вище втрат, то в Україні на той час мало би жити не 38 млн, а приблизно 59 млн 300 тис. осіб.

Зазначимо, що більшовики винищили найкращу частину нашого народу, цвіт нації — як інтелігенції, так і селянства. Особливу жорстокість «визволителі» проявляли у Західній Україні. Вони заборонили тут усі політичні партії, запровадили режим тотального терору.

На початку війни десятки тисяч заарештованих, просто затриманих без слідства та ще не засуджених, за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Берії, були закатовані і розстріляні. Згідно з даними директора науково-дослідного центру історії національно-визвольних змагань у Львові Ярослава Ляльки, в перші дні війни у 1941 р. у Львові після відходу більшовиків у тюрмі «Бригідки» (на подвір'ї, в коридорах, у підвалах) виявили гори трупів зі слідами жахливих тортур — поламаними черепами, відрубаними ногами, руками, спотвореними обличчями. їх тут знайшли близько тисячі. Серед закатованих було багато відомих діячів культури, священнослужителів.

Тюрма на Замарстинові у Львові також була завалена трупами (близько шестисот). Закатовані лежали кількома рядами заввишки до двох метрів. Десятки змасакрованих останків виявили у камерах, коридорах.

У в'язниці на вул. Лонцького серед замордованих чоловіків і жінок були і дитячі трупи. На стіні однієї з камер — розіп'ятий в'язень з розпореним животом.

У тюрмі на вулиці Яховича, що міститься поблизу тюрми «Бригідки», у загородженій частині подвір'я була широка, 5 —6-метрова, ледь присипана могила, з неї стирчали руки.

Близько тисячі в'язнів енкаведисти замучили в Дрогобицькій тюрмі. Увесь світ облетіла світлина черепа, знайденого тут, з заживо забитими в очі цвяхами, що серед сотень інших був розкопаний у підвалах будинку НКВД.

Страшну картину побачили люди у Стрийській тюрмі. На подвір'ї були сотні трупів з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояло чотири котли, у яких були зварені людські тіла. На подвір'ї під стіною тюрми стояла залізна кабіна, яка мала в горішній частині гаки, а долівка була вкрита залізною решіткою, під якою горів газ. У обох відділах цієї пекельної кабіни знайдено рештки живцем спалених людей. Це бачили тисячі стриян відразу ж після втечі енкаведистів. Отже, перекласти вину на німців, як це було з Китайською справою, не вдасться. Але хіба хтось розшукував цих катів, щоб їх покарати?..

У Золочівській тюрмі знайдено 649 трупів по-звірячому закатованих людей. У ямі перед в'язницею відкопали ще 432 трупи. Вони були облиті бензином і спалені. У другій ямі на подвір'ї відкопано ще 217 замордованих.

У містечку Щирець перед втечею більшовики загнали ув'язнених до стодоли і по-звірячому замордували.

З особливою жорстокістю кати знущалися над священнослужителями. У Перемишльській єпархії вони замучили 22, у Кременці — 8 священиків.

У більшості в'язниць Західної України були обладнані спеціальні камери тортур з набором знарядь для катувань: шпиці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами, електричні стільці з різними дротами, інші пристрої. Так було у Бережанах, Бібрці, Буську, Городку, Добромилі, Дрогобичі, Дубно, Жовкві, Заліщиках, Калуші, Комарному, Кременці, Лопатині, Луцьку, Миколаєві, Надвірній, Перемишлянах, Підбужі, Самборі, Станіславі, Тернополі, Чорткові, Кореличах, у інших містах та селах України.

Винищування українців, зокрема галичан, більшовики продовжили після відступу німців у 1944 р., але тепер вони зустрілись з героїчним опором Української Повстанської Армії. Досить згадати численні перепоховання після 1991 р.

У повоєнні роки мордування українців продовжувалось у таборах ГУЛАГу, де наші земляки становили дві третини загального числа в'язнів. Згідно з даними ООН, у 1949 р. (вони зібрані за допомогою українських патріотів, таких, як Михайло Сорока) всього в таборах тоді було 13 млн політв'язнів. Оскільки випускали мало кого, а ув'язнювали багатьох, такий рівень існував до 1954 р. — початку хрущовської «відлиги».

1951. Газета «Правда» виступила з викриттям «національних ухилів» в українській літературі (критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» та ін.).

1954-1956. Для освоєння цілинних та перелогових земель в Казахстан та Сибір виїхало майже 100 тис. українських юнаків та дівчат.

1957-1981. Посилена антирелігійна акція в СРСР. В Україні ліквідовано майже половину церковно-релігійних установ.

1957 Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою. 17.04.1959 р. відповідну постанову прийняла Верховна Рада УРСР.

1959. Положення про вивчення другої мови (тобто української) «за бажанням учнів та батьків».

1960. У Мюнхені кагебістський агент Б. Сташинський убив провідника ОУН Степана Бандеру.

1961. XXII з'їзд КПРС схвалив нову програму партії і проголосив політику «злиття націй», що, по суті, означало тотальне зросійщення усіх народів СРСР.

1961. В січні у Львівському обласному суді відбувся політичний судовий процес над Л. Лук'яненком, Ів. Кандибою та іншими членами Української Робітничо-Селянської Спілки (УРСС).

1962. Політичний судовий процес над 200 членами Львівського Українського Національного комітету (Коваля, Ф. Проціва, Б. Готуся і Грицину засуджено до розстрілу, інших — до тривалих термінів ув'язнення).

1964. Підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР у Києві.

1965. Перша велика хвиля політичних репресій в УРСР проти інакомислячих (Б. та М. Горині, П. Заливаха, Св. Караванський, Вал. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).

1967. На довголітнє ув'язнення засуджено членів Українського Національного Фронту 3. Красівського, Д. Квецька та ін.

1970. У січні відбувся суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти зросійщення української літератури.

1970. У Міністерстві освіти СРСР видано наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1971. Знищення могил Українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.

1971. Біля пам'ятника Т. Шевченкові у Києві під час виступу проти антиукраїнської політики КПРС заарештовано поета-дисидента Анатолія Лупиноса.

1972. Усунуто від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста «за недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» (критика партійними цензорами книги «Україна наша радянська»).

1972-1973. Політичні репресивні процеси в УРСР проти українських дисидентів (в т. ч. проти чортківської групи В. Мармуса, Ст. Сапеляка — всього 9 осіб, семеро з яких були засуджені).

1975. Поновлено цензурування «Кобзаря» Т. Шевченка.

1977. Арешт членів Української Гельсінської Групи Миколи Руденка, Олекси Тихого, Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича.

1978 У січні на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша — на знак протесту проти русифікаторської політики КПРС —КПУ.

1978. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках».

1979. Колегія Міносвіти УРСР схвалила директиву «Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» — черговий етап зросійщення української освіти.

1980. «Загадкове» вбивство композитора-співака Володимира Івасюка у Брюховицькому лісі під Львовом.

1979. У травні відбулася Всесоюзна (Ташкентська) наукова конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», яка розробила додаткові нові заходи, спрямовані на зросійщення неросійських народів СРСР.

1979- 1982. Нова хвиля арештів інакомислячих в УРСР (Ю. Бадзьо, П. та В. Січки, Ю. Литвин, М. Горбаль, В. Стрільцов та ін.).

1980- 1989. Загибель в Афганістані сотень українських юнаків.

1983. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік», згідно з якою учителям російської мови в сільській місцевості підвищувалась зарплата на 15%, передбачався та фінансово-матеріально забезпечувався поділ класів на групи при вивченні російської мови.

1985. У карцері концтабору на Уралі помер видатний український поет-мислитель Василь Стус (Пермська обл., село Кучино, В/С — 389-36, перепохований 19 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі у Києві).

1986. Продовження арештів українських дисидентів.

1986. Заарештовано й ув'язнено Й. Терелю і В. Кобрина за релігійну діяльність та створення «Ініціативної групи прав віруючих та Церкви».

1986. Приховування правди про катастрофу на Чорнобильській АЕС, що завдало непоправної шкоди здоров'ю і життю мільйонів жителів України.

1986 (1-го і 9-го травня). Виведення на заражені радіацією вулиці Києва та інших міст не тільки дорослого населення, а й дітей із шкіл і дитсадків.

1986-1990. Споживання жителями України продуктів харчування з забруднених радіацією земель.

1989. Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну (російську) мову в СРСР. Така ж «норма» була закладена у проекті нової («горбачовської») Конституції СРСР.

1990. Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР», яким російській мові надавався статус офіційної.

1995. Радник Президента України, доктор фізико-математичних наук В. Гриньов наполягає, щоб російська мова була державною нарівні з українською, що є новим єзуїтським методом лінгвоциду української мови.»

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування