A A A K K K
людям із порушенням зору
Комунальний заклад "Публічна бібліотека Кам'янка-Бузької міської ради"

ПОМСТА ОБ’ЇЖДЧИКОВІ

Дата: 28.11.2022 15:37
Кількість переглядів: 14

Михайло ГОМОН

 

Сталося те в далеку пору мого повоєнного напівголодного дитинства. З ранку до заходу сонця, в жнив'яну пору, ми горьківські дітлахи, босоніж збирали на скошених полях колоски, аби допомогти нашим рідним, у котрих боліли голови, чим нас хоч чим-небудь нагодувати.

Багато років поспіль я написав, як міг, на цю тему віршика, який так і назвав - «Колоски»;

   Не знають, що таке збирати колоски

   Сучасні діти: комп'ютер знають, Інтернет.

   А ми, малі, було, торбинку за плече - і в поле.

   Стерня кололась, спина мліла: збирали колоски,

   Батьки веліли, бо зранку може, ми й не їли... тощо.

   Слід зауважити, що збирання колосків за сталінських часів прирівнювалося до злочину. Ще в 1930-х роках «великий друг колгоспників» видав наказ, згідно з яким суворо заборонялося брати на полі будь-що, навіть після жнив, бодай один колосок жита, пшениці, ячменю, проса, бодай один качан кукурудзи або буряк. Нехай згніє! Не руш!

   В обов'язок голови колгоспу входило всіляко «ганяти» збирачів колосків. Для цього призначалися так звані об'їждчики - як правило, із числа крутих за вдачею чоловіків років сорока. Бригадири виділяли для них верхових швидконогих коней. Об'їждчики ревно охороняли «колгоспне добро», переслідуючи дітей, підлітків, стареньких дідів і бабусь. Збираємо колоски, а краєм ока пильнуємо, чи не видно де вершника, поява якого сприймалася як справжня біда. Об'їждчик міг боляче відшмагати батогом, відібрати торбинку із зібраними колосками, накласти штраф, а то й ініціювати справу до суду. Так була засуджена на п'ять років тюрми мати чотирьох малолітніх дітей - вчителька другого класу Шийківської школи Галина Семенівна Ткачова за те, що підібрала на вже прибраному кукурудзяному лану кілька качанчиків.

  У 1948 році у Горькому (відділок Шийківки) об'їждчиком поставили Василя Івановича Горенка (позаочі його прозивали Тхором). Страшенно в'їдливий, підступний, злопам'ятний! єхидний був чоловік. Навіть зовні був схожий на того звірка - грозу домашньої птиці. Одного разу він піймав на скошеному полі стареньку жінку, відібрав колоски, прив'язав її за руку до стремена сідла, і вона, бідолашна, була змушена бігти поряд з конем три кілометра - аж до колгоспної контори. Не пам'ятаю, чим закінчилася справа. У мене Тхір відібрав під зловтішний регіт торбинку з колосками ячменю. Через кілька років, коли він уже помер від серцевого нападу (мабуть, Бог покарав), на горищі його добротної хати сусіди знайшли чимало тих торбинок: не встиг скористатися або не вважав за потрібне, бо ніколи не знав скрути.

  У тому році врожай зернових на Борівщині видався рясний. Колгоспники зібрали багато тисяч пудів хліба, та майже весь здали на пункт «Заготзерно». Тож змушений був мій дід Степан Климович, учасник Великої Вітчизняної, сорокадев'ятирічний мужик, посилати мене, одинадцятирічного онука, в поле, не дивлячись на небезпеку: голод не тітка.

  Добре вродило того літа просо - гектарів п'ятдесят біля Крутого яру. Ми гурбою побігли на тільки-но скошений лан. Було нас, може, десятеро. Пам'ятаю лише Івана Горенка, Івана Ткачова, Сашка Сидоренка та Івана Пацьору.

   Отже, збираємо просяні колоски - аж гульк, скаче до нас на жеребці об'їждчик Василь Іванович. Враз побігли ми по стерні з торбинками за плечима до Крутого яру, це поряд. Хутко скочили в глибоку, зарослу густою дерезою і диким терном кручу. Там нас і сам чорт не знайшов би.

   Об'їждчик прискакав за нами вслід. Крутився, як дзиґа, біля тої кручі: «Ану вилазьте! Я вас усіх упізнав. Я вам покажу, як красти!» - репетує. Ми -нічичирк. Спішити він не міг, бо залишився б без догляду жеребець - шукай потім вітра в полі. Василь Іванович це прекрасно розумів. Ми - також. Більше того, пошепки вирішили провчити кривдника. Ми знали, що він страшенно не любить, коли його кличуть Тхором. Сам із себе виходить, матюкається, червоніє, як буряк. Отож, голосно крикнув чорнявенький Сашко Сидоренко: «Тхір вонючий! Тхір во-нючий!». «Я тебе, заразу, взнав по голосу, вилазь, ти в мене поплачеш, п'яти назад поверну!» - лементував об'їждчик.

  А Сашко повторював ще і ще. Покрутився, покрутився Тхір ще хвилин десять, чекати, доки ми вийдемо (а ми нізащо не вийшли б до само? ночі), •ие було сенсу. «Не попадайтеся ж мені!» - крикнув і розлючений поскакав ганяти інших збирачів. А ми по одному, швиденько - по домівках. Колоски надійно заховали.

  У те пам'ятне літо «підбив» я майже мішок проса. Відчував себе на сьомому небі. Ще б пак: добре допоміг дідові (він був мені за батька) годувати трьох малолітніх онуків. А об'їждчик лише оскаженіло поводив очима і скреготів зубами, коли випадково зустрічав мене на сільській вулиці.

  Хай йому грець і забуття на віки-вічні!

 

 

Для довідки: 

Гомон Михайло Лук’янович

 Його називають нестором літописцем Борівщини (Харківська область).  Літературознавець, професор, письменник, краєзнавець. Він народився 1936 року. У його житті були війна й голод 1947-го, «відлига» шістдесятих, надії вісімдесятих та початку дев’яностих  і гіркота розчарувань останніх десятиліть. Тривалий період він викладав історію російської літератури на філологічному факультеті Харківського державного університету (нині Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна), був у тривалому науковому відрядженні у Франції.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування